Чи знайдеться для ветеранів місце у суспільстві після перемоги?

Про те, як у суспільстві бачать образ українських ветеранів і чому багато роботодавців не хочуть брати їх на роботу – у колонці для РБК-Україна розповіла в.о. виконавчої директорки Українського ветеранського фонду Руслана Величко-Трифонюк.

Ми не можемо співпереживати тим, чий досвід не готові приміряти на себе. 53% українців не припускають навіть думки, що колись можуть стати ветеранами. При цьому, 63% опитаних, які вважають, що не стануть ветеранами — не мають навіть родичів, які б воювали. Про це свідчать дані опитування, проведеного соціологічною групою “Рейтинг” спільно з Українським ветеранським фондом.

Що взагалі відбувається в суспільстві? Чинні військові, які зараз ще воюють, знаходяться на фронті, проте вже відчувають упередженість у ставленні до них з боку цивільних. Так за даними опитування, 63,3% військових вважають, що для них буде великою проблемою нерозуміння з боку цивільних, коли вони повернуться з фронту. Цю проблему вказують на другому місці, відразу після проблем з фізичним здоров’ям, про що переживають 63,6% респондентів.

Якщо дивитися в розрізі абсолютних цифр, то четверте соціологічне опитування такого роду показало суттєве зниження рівня цілковитої довіри, особливо до ветеранів періоду АТО/ООС, з 60% до 40%.

Трохи краще виглядає картина з цілковитою довірою до чинних військових та майбутніх ветеранів, проте нинішня гіпотетична підтримка цілком може піти на спад, як тільки стихнуть бойові дії.

Портрет ветерана. Хто це?

У серпні 2022 року 32% українців казали, що ветеран — це учасник Другої світової війни. Але вже у вересні 2023 року образ ветерана змінився: ветеранами почали вважати людей середнього віку та з інвалідністю.

Як насправді зараз виглядає усереднений ветеран, за даними соціологічних опитувань Українського ветеранського фонду, проведених протягом 2022-2024 років:

Вік: середній вік ветерана-чоловіка — 36 - 45 років (понад 40%), середній вік жінки-ветеранки — 26 - 35 років (понад 40%).

Топ-сфер зайнятості чинних ветеранів: 8,3% — ФОП або самозайнятість; 7,4% — держслужба; 5,4% — сфера послуг; 4,3% — громадський сектор; 4,3% — ІТ.
Топ-сфер зайнятості чинних військових до того, як вони пішли на службу: 12,1% респондентів-військових – ФОП, самозайнята особа; 11,1% — працювали в ІТ-сфері; 9,03% — в сфері послуг; 8,8% — працювали в сфері будівництва; 7,1% — були на держслужбі.

Ветеранам — лише сфера “синіх комірців”?

Лакмусовим папірцем ставлення суспільства до ветеранів є сфера працевлаштування. Адже саме тут найяскравіше проявляється реальний стан справ.

30,95% ветеранів зазначили, що мають статус безробітного. 9,77% опитаних вказали власні варіанти відповідей, серед яких: помічник ветерана, декретна відпустка, лікування, період адаптації.

Побутує думка, що зараз стрімко скоротилась кількість робочої сили й тому ветеранам не буде складно знайти роботу, адже бізнес дуже зацікавлений у співробітниках. Проте варто зауважити, що й кількість працюючих підприємств теж скоротилась. Ми не бачимо зараз масового безробіття, як того можна було б очікувати в період війни тільки з тієї причини, що все збалансувалось виїздом робітників за кордон та згортанням приватного бізнесу. Система сама знайшла баланс. Там, де кажуть, що “неможливо закрити позиції працівниками протягом місяців” — ймовірно йдеться або про не пристосовані до реалій вимоги, або про низькі зарплати. Або про поєднання інших факторів. Загалом, проблема на стороні роботодавця, а не пошукувача роботи.

А як щодо працевлаштування ветеранів? Експерти Українського ветеранського фонду аналізували трудовий та освітній бекграунд військових та ветеранів (дані наведено вище). Виглядає так, що після служби ветерани рідко можуть повернутися на попереднє місце роботи. До прикладу, серед чинних військових переважає попередній досвід роботи найманим працівником, а після демобілізації різко зростає кількість тих, хто відкриває ФОП чи стає самозайнятою особою. Це свідчить про те, що ветерани не можуть, або не хочуть потрапити на попереднє місце роботи. Варто також зазначити, що серед сфер, які готові приймати на роботу людей з бойовим досвідом — здебільшого охоронні фірми, сфера агробізнесу, професії рівня “синіх комірців”.

Безумовно, ми вдячні організаціям та свідомому приватному бізнесу, які готові вкладати кошти у навчання й перекваліфікацію ветеранів, з подальшим працевлаштуванням – проте є питання щодо того, чи знайдеться місце ветеранам у ешелонах топових посад?

Якщо ще рік тому у соцмережах виникали дискусії, чи зможуть люди без бойового досвіду обіймати високі посади в сфері держуправління й приватного бізнесу, то зараз виглядає так, ніби починає формуватися негласний запит, який толерується суспільством, на працівників без військового та бойового досвіду. Нібито якщо людина “не змогла відкосити від мобілізації, то з нею щось не так: або дурний, або не має грошей”. У толеруванні ухилянства є друга сторона — суспільство перестає поважати тих, хто їх захищає, знецінюючи їхній подвиг. Фраза “Я тебе туди не посилав” має фразу-близнючку “хай воюють депутати”. Це все про знецінення досвіду тих людей, які самостійно мобілізувались. Чи цього ми прагнемо?

Нерозуміння виллється в стигматизацію

79,2% цивільних українців не знають потреб ветеранів, за даними опитування. Хоча саме розуміння потреб — необхідний елемент для побудови суспільної взаємодії. Саме через відсутність або викривленість інформації часто виникають упередження, міфи, чутки тощо, що явно погіршує діалог між ветеранами та цивільними.

Якщо зараз не напрацюється новий суспільний договір стосовно гідного ставлення до ветеранів — ми стрімко перейдемо до розшарування суспільства на касти. Й наразі не є очевидним, хто опиниться “зверху” в новій моделі. Відмежування цивільних від людей з бойовим досвідом — стигматизує других. А стигматизація призводить до дискримінації.