Битва біля "західних воріт Донбасу". Чим живе прифронтовий Покровськ і як виглядає місто

Після окупації Авдіївки росіяни взяли курс на захоплення Покровська. На цьому напрямку фронту скупчено найбільше сил російської армії. Окупанти щоденно штурмують українські позиції, намагаючись змістити лінію фронту. Як зараз живе місто поряд із найважчою ділянкою фронту, – в репортажі військової кореспондентки РБК-Україна Богдани Лясківської.
 

Місто Покровськ Донецької області називають "західними воротами Донбасу". До вторгнення РФ тут проживало понад 80 тисяч людей. Але через небезпеку наближення фронту кількість мешканців невпинно зменшується. Як і відстань до лінії зіткнення, до якої вже близько 20 кілометрів. Росіяни потроху, але постійно просуваються вперед. Наразі для ворога Покровськ – це ціль номер один, про що напередодні заявив президент Володимир Зеленський.

За останні тижні російським військам вдалося просунутися на кількох флангах Покровського напрямку. Найбільший прорив вдався в районі населених пунктів Прогрес та Вовче – ці села уже під окупацією. Російська армія тепер намагається вийти до Гродівки, що, ймовірно, дозволить ворогу взяти під артилерійський вогонь й сам Покровськ.

В’їжджаючи до міста, спочатку може скластися враження, що війна сильно його не зачепила. Комунальні служби у звичному ритмі починають ранок – підстригають газони та прибирають сміття. Майже всюди посаджені акуратні квітники з трояндами. Люди намагаються жити звичним життям, наскільки це можливо. У місті відкриті магазини з продуктами, працюють лікарні, салони краси, а також кілька супермаркетів, кав’ярні, ресторанчики та торгові центри. Та після 19-ї години Покровськ порожніє – комендантська година тут починається о 21:00.

Відчуття спокою по приїзду триває недовго, у звичний ритм людей втручаються вибухи. Звідси постійно чутно звуки КАбів – авіабомб, якими росіяни буквально засипають лінію фронту. Місцеві до вибухів ставляться вже досить спокійно, десь – навіть флегматично, можуть на момент зупинитись, постояти і далі продовжують свої справи.

Продавчиня в магазині з зітханням завмирає, почувши гуркіт в небі.

– Невже знову ракета? Хоч би не сюди.

Як тільки звук зникає, жінка з полегшенням продовжує пробивати товари. Покровчани, здається, напівжартома іноді називають себе без п’яти хвилин безхатьками, розуміючи, що кожний наступний авіаудар може залишити їх без даху над головою.

– Сьогодні у нас є дім, а завтра його може вже і не бути, – каже один з місцевих.

За час війни по Покровську ворог здійснив понад 80 обстрілів, лише 31– за цей рік. Росіяни гатять ракетами С-300 та "Іскандерами". Останні місяці по місту вже дістають РСЗВ "Смерч" та "Торнадо", каже голова Покровської військової адміністрації Сергій Добряк.

Попри все Покровськ тримається. Більше того, саме тут продовжує функціонувати єдиний на всю Донецьку область пологовий будинок, де щотижня на світ з'являється 3-4 дитини. А нещодавно відкрили нове відділення інтенсивної терапії для недоношених немовлят.

На запитання чи є вже розроблений план евакуації на випадок наближення лінії фронту очільник Покровська впевнено відповідає, що наразі розроблено черги транспортування та є домовленості із містами на більш безпечній території.

Попри ризики, як і у багатьох інших прифронтових містах, люди не поспішають залишати домівки. Комусь нікуди їхати, хтось намагається якомога довше затриматися вдома. За оцінками Сергія Добряка, ще на початку повномасштабної війни половина населення виїхала на більш безпечні території, потім частина людей повернулась. Якщо одразу після вторгнення у Покровську залишилося близько 30 тисяч місцевих, то зараз тут мешкає понад 60 тисяч населення, а до великої війни було 86 тисяч.

Центральна площа та донбаський "Щедрик"

На Центральній площі Покровська розташовані навчальні заклади та будинок культури. Після окупації росіянами частини донецької області сюди перемістили Донецький національний технічний університет, який розмістили у величній будівлі з золотистим написом. Але навчатися тут студенти вже не можуть – будівля наполовину зруйнована після того, як минулої зими росіяни вдарили по ньому ракетами С-300.

– Я пригадую цей день. Це було наприкінці лютого. Прилетіли чотири балістичні ракети. Було дуже гучно, дуже небезпечно. Ми одразу приїхали на місце події і побачили ці такі масштабні руйнування. Від ударної хвилі постраждав весь центральний бульвар. Бачите, ворог не зупиняється ні перед чим. Він знищує все, – згадує офіцер Цивільно-військового співробітництва Сил Оборони України Вячеслав Петровський.

Будівля відновленню вже не підлягає, навколо неї розташовані також понівечені будинки, а на багатоповерхівках залишились чорні сліди від язиків пожеж. В будинках в більшості квартир уже давно немає вікон, замість них люди встановили фанерні листи. Міняти склопакети немає сенсу через постійні обстріли, не кажучи вже про ризики отримати поранення від скляних рештків.

Навпроти університету символічно стоїть пам'ятник молодого Шевченка, який вцілів попри постійні обстріли та руйнування навколо. Кобзар ніби кидає виклик росіянам, які руйнують будинки та не можуть подолати дух українського спротиву.

А неподалік від Шевченка стоїть ще одна будівля, яка майже повністю згоріла після обстрілів, залишивши по собі лише фасад. Її прикрашає стенд із написом "Тут народився Щедрик". Відома на весь світ пісня Миколи Леонтовича була створена саме тут. Український композитор та фольклорист з 1904 по 1908 рік проживав у селі Гришине, яке тепер має назву Покровськ.

Російські КАБи

У Покровську наразі залишається досить багато дітей, але вчитись тут ніде ані для школярів, ані для дошкільнят. Неподалік від центру розташована школа, в яку також влучила ракета. З вибитих вікон на третьому поверсі видніється карта України та синьо-жовтий прапор. Залишилась і вивіска з написом закладу СЗОШ № 3.

Дивний дисонанс викликає "чистота" руїн. Після прильоту ворожого снаряду сюди приїхали комунальники та одразу все згорнули до купи і прибирали територію. Попри пошкодження навколо все одно є дивне відчуття якогось затишку в дворику зруйнованої школи.

Знищених будівель у Покровську досить багато і їхня кількість збільшується. Неподалік школи відкривається ще одна сумна картина. Близько місяця тому окупанти влучили в дитячий садочок. Від нього лишилась гора каміння від стін посеред дитячого майданчика з гойдалками, розкидані папери та меблі.

Зруйнована стіна оголила один з кабінетів, де дивом на двох протилежних стінах залишились висіти ікони, а обабіч у груді каміння проросли троянди. Дітей там вже давно не було, але сама картина наводить смуток від розуміння з ким доводиться воювати українцям. Ворожі сили без вагань гатять саме по цивільних об’єктах, навіть по тих, де могли б бути діти та молодь.

Окупанти не нехтують ударами і по релігійним будівлям. У передмісті Покровська росіяни влучили КАБом у місцеву церкву, а згодом вдарили і по будівлі пошти, яка знаходиться поруч.

Зайти до храму нам вдалося не через двері, а пробираючись крізь груди цегли однієї зі стін. На підлозі лежать малюнки дітей до військових ЗСУ, які покривають рештки скла та оздоблення. На стелі фреска Ісуса у тріщинах від сильного удару, понівечені ікони та хрест, засипаний піском зі стін. Замість співу молитв тут суцільна тиша, хрускіт скла під ногами, а здалеку чути гавкіт собаки, який продовжує за звичкою охороняти територію церкви.

Евакуація: важкий шлях до нового дому

Покровськ залишається важливою точкою Донецького округу, сюди звозять людей з навколишніх громад та евакуйовують у більш безпечні міста країни. Евакуація триває щодня, особливо з тих сіл та міст, куди починає підбиратися ворог.

Евакуйованих привозять до шелтеру, де вони можуть тимчасово проживати, доки їх не вивозитимуть далі. Наразі найбільше людей вивозили із Торецька, Селідового та Українки. У цих населених пунктах ситуація досить важка через активний ворожий вогонь. Проте далеко не всі погоджуються виїжджати, хтось не хоче покидати домівку, а хтось чекає, коли вже стане зовсім нестерпно, а тоді, кажуть – виїдуть.

– Ми забираємо людей з усієї Донеччини, особливо з прифронтових міст та сіл. Поки що є можливість туди заїжджати. Обстановка там доволі гаряча. Тому що прилітає набагато частіше, ніж раніше, дуже багато руйнацій. Але на вулицях і дуже багато цивільних ходить. І ми всім пропонуємо виїжджати. Але кажуть, що поки почекають. Кожен тримається за дім, за батьківщину, за те, що нажили, - розповідає працівник евакуації.

Найбільш болісно споглядати на майже зруйновані села, де поряд ще стоїть вціліла хата, а від іншої залишилось пусте чорне місце після удару КАБу і легкий дим від затлівшої пожежі. Поруч бігають і граються діти, яких батьки досі не вивозять. Місцеві служби щоденно намагаються проводити роботи з такими родинами, аби люди все ж переїзжали у безпечніші місця.

Під час евакуації останній пункт перед подорожжю у нове життя – це залізничний вокзал, який намагались знищити окупанти. Залізниця продовжує свою роботу, атмосфера тут досить змішана. Біля перону стоїть пара старшого віку, які зі слізьми на очах прощаються один з одним. Діти з іграшковими автоматами весело біжать вздовж колій – для них це нова цікава подорож, і вони, вочевидь, не розуміють, що покидають рідну домівку. Біля потяга стоїть жінка похилого віку, яка прийшла провести сусідку і допомогти з речами. Жінки обіймаються і плачуть, обіцяють одна одній, що не прощаються.

На перон заїжджає евакуаційне авто з мешканцями із навколишніх міст. Сьогодні вдалося вивезти кількох жінок похилого віку із Українки і дідуся із Торецька. Працівники служби розповідають, що одна з жінок постраждала від удару КАБом, її житло зруйноване, а сама вона отримала контузію.

– Там дуже страшно. Луплять постійно! – розповідає налякана бабуся.

А дідуся доводилося діставати з-під завалів у Торецьку. У нього зовсім не залишилося ніяких речей, навіть документів. Чоловік ще кілька разів просив повернутися по документи і речі, бо ніяк не міг повірити в те, що його дім зруйновано.

У людей, яких вивозять, вже майже нічого не залишилось. Їдуть із маленькими торбинками з речами, але не забувають забрати найцінніше – домашніх улюбленців. Ще одна жінка, яку сьогодні евакуювали, забрала із собою кота. Вона родом із Українська, прожила там все своє життя, 54 роки. Розповідає, що останні місяці було дуже важко там залишитися.

– Електрики нема, води нема, соцпрацівників немає. Але вижили ж якось. Їсти готували на газових балонах, а воду діставали зі свердловини. Скла в будинках теж немає. Вчора, де я живу, був приліт КАБом. Рідних там вже не залишилось, усі виїхали, а я залишилась сама, але є сусіди. Зараз ми їдемо в Дніпро, а куди далі – не знаю. Але мрію повернутися назад після закінчення війни, – розповіла пані Наталя.

***

Після всього побаченого і почутого день завершується спокійною прогулянкою містом. Коли бачиш, як люди намагаються жити спокійним життям, попри військові реалії, щиро хочеться вірити, що нога ворога не ступить в це затишне місто Донбасу. Але місто простягається вздовж найгарячішого напрямку фронту, а ЗСУ роблять все, щоб Покровськ не перетворився на Авдіївку чи Бахмут. І, судячи з того, скільки людей залишаються в місті, віра в українських військових сильніша за страх перед окупацією.