Барбершоп, церква та магазин. Як Україна утримує полонених росіян і що вони говорять про війну

Як працює один із таборів для російських військовополонених, чим вони займаються у полоні, чому опинилися на війні і чи змінили свою позицію, – про це нижче в репортажі РБК-Україна з табору для полонених.

Відколи почалася повномасштабна війна в Україні з російськими окупантами, українська армія регулярно поповнює обмінний фонд. Сотні військовополонених із РФ опиняються у таборах, які спеціально для них звільнили від ув'язнених.

З військовополоненими поводяться строго за Женевською конвенцією – їх добре годують, дають роботу та стежать за їх здоров'ям. Сьогодні це робиться вже давно не для того, щоби російський режим ставився так само до українських полонених. Судячи з вигляду тих, кого вдалося обміняти, у російських таборах не дотримуються ані конвенції, ані простої гуманності. Незважаючи на це, українська сторона продовжує набирати обмінний фонд та слідкувати за ним як цивілізована держава.

Огляд, санчастина та барбершоп

Табір для військовополонених росіян знаходиться на заході України та розміром майже невелике село. Це масштабний бетонний майданчик із парканом, колючим дротом та вежами спостереження по периметру. Нам одразу кажуть – робити панорамні знімки заборонено, фотографувати особи працівників заборонено, вказувати місце – заборонено.

– Ми з вами підемо тим шляхом, яким сюди заходять самі полонені, – каже представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко, – огляд, санчастина, карантинний ізолятор, барбершоп тощо.

На слові "Барбершоп" кілька журналістів посміхаються. Ми ще чутимемо і бачитимемо тут речі, невластиві цим місцям. Барбершопом виявиться невелика кімната з кріслом і дзеркалом у різьбленій дерев'яній рамі. Його навіть можна назвати красивим, але навряд чи полонені, що прибувають сюди, це помічають.

Ми здаємо паспорти, проходимо рамку огляду та виходимо у двір. На ділянці землі жовтими чорнобривцями висаджено великий український герб. Поруч стоїть греко-католицька церква святого Юрія. Вона пуста.

– Вони тут моляться, навіть не греко-католики. Обряди ж схожі. На Великдень печуть паски, заходять святити, – розповідає Петро.

Коли військовополонені потрапляють до табору, їм спочатку зачитують їхні права, пояснюють яким буде розклад, чим вони займатимуться. Їх доглядають у санітарній частині та залишають на два тижні на карантин. У кімнаті для догляду пахне милом.

У сусідній полонені роздягаються та здають свої речі, їх поміщають у мішки та підписують. Для цих цілей виділили окрему комору – вона поділена на полиці, набиті тюками з одягом. У цій кімнаті дуже спертий запах. Прикраси полоненим дозволяють не здавати. У наступній кімнаті вони отримують робу та взуття. Все взуття – шкіряне.

– Тут постійно є гаряча вода, працює бойлер, – каже один із співробітників табору.

Якщо полонені надходять сюди із хворобами, їх лікують. Коли привезли "вагнерівців", яких набрали з російських в'язниць, у багатьох на руках був червоний або білий браслет. Це означає, що у полоненого ВІЛ чи гепатит. Такі вже не потрапляють до загальних умов.

Ми йдемо далі – до карантинної зони. Петро каже, що нам пощастило, що тут звучить дивно. Але нам справді пощастило – саме цього дня до табору привезли новоприбулих. Поки ми говоримо на вулиці, вони вже дивляться на нас із вікна, але як тільки ми дивимось на них, одразу ж відвертаються.

У кімнаті, де сидять "новенькі", розташовані ліжка та тумбочки – по одній на кожну людину. У нових полонених чиста темно-синя роба та однакові поголені голови. Вони тримають у руках папірці – форми для заповнення відповідей психологічний тест.

– А що у тесті?

- Ну, наприклад: "Мені часто кажуть, що я запальний", "Запори у мене бувають рідко", "У грі я волію вигравати".

Новоприбулі виглядають наляканими - вони весь час горбляться і ховають голову, втискаються в ліжка, ніби хочуть у них зникнути. На питання про те, хто з Росії, кілька людей піднімають руки. Один із чоловіків дивиться злякано, але не опускає голову і з ним вдається завести розмову. Він представляється Кирилом, каже, що з Тульської області. Він опинився в Україні наприкінці грудня, служив у теробороні на лівобережжі Херсонської області, а здався 1 липня біля Антонівського мосту, бо "не було варіантів".

– Що думаєте про Україну?

- Я думаю, даремно ми все це затіяли. Війну цю. А так навіть не знаю, що вам сказати.

Ще один новоприбулий – українець Євген Калашніков із Новоазовська. Коли росіяни прийшли до нього місто, йому було 14 років. Він увесь час повторює, що здався сам, а на війну його забрали насильно. У руці він все ще тримає тест із питаннями про ігри та темперамент.

– Я конкретно пішов зі своїх позицій та прийшов на позиції ЗСУ. З мене всі звинувачення знято, але я ще тут.

На передовій Євген пробув три дні. Тут таких багато, рекорд – 6 годин на війні. Поки ми розмовляємо, до карантинної зони заходить ще один новоприбулий. Його долоня, обмазана зеленкою, вивернута у зворотний бік.

– Граната вибухнула поряд, – пояснює чоловік.

У цей час Євген уже встигає дати невелике інтерв'ю іншим журналістам. Він, нарешті, відклав тест, повторює одні й самі слова і весь час гладить свою голену голову.

- Мене насильно запхали на цю війну, я прийшов і здався своїм. Звинувачення зняли. Мали випустити взагалі. Я свій бік вибрав, я не шкодую.

Військовополонений Євген із Новоазовська

Надворі ми спілкуємося з кількома співробітниками і переказуємо їм слова нових полонених. Вони посміхаються. "Тут цю легенду почуєш часто. Сам здався, не стріляв, нікого не вбивав. Вони тут усі "невинні".

Нас ведуть у лазарет. Це невеликий двоповерховий корпус з палатами та оглядовим приміщенням. У кімнатах на вісім ліжок лежать чоловіки у смугастих робах. У багатьох біля ліжок стоять милиці. Нам дозволяють поспілкуватися із полоненими, якщо вони самі захочуть. Самі "пацієнти" поводяться досить чемно і відповідають на запитання, але через хвилину після початку діалогу з'являється відчуття, наскільки це спілкування безглузде. Наприклад, росіянин Олексій прийшов на війну до України, щоб "віддати борг батьківщині". У чому полягав цей борг і чому це пов'язано з українцями, він так і не зміг пояснити.

- Ви розуміли, хто на кого напав?

– Ну як сказати, напав… Ми ж, за ідеєю, прийшли захищати народ. З початку конфлікту нас не було тут, коли вся ситуація сталася в Україні. Обстрілювалися Луганська та Донецька області.

– Ким обстрілювалась?

– Ну, я ж не знаю. Але обстрілювалася з українського боку.

Поки він лежить і говорить, його пальці нервово стукають по животу, але навряд чи через страх чи сором. Швидше за все, Олексій справді не знає, хто обстрілював Донбас, тому в цю хвилину він активно розмірковує, що відповісти. Більшість із тих, хто перебуває в полоні, не задаються подібними питаннями, називають себе "маленькими людьми", а війну – великою політикою, де вони нічого не розуміють. Віддаючи "борг батьківщині", вони втрачають кінцівки, очі та свідомість, у 26 років виглядають на 40, але продовжують стверджувати, що політика для "великих людей", а вони – маленькі. Той самий росіянин Олексій навіть зараз не хоче розуміти, що відбувалося в Україні всі ці дев'ять років. Коли його запитують, чи він знає, що Луганськ і Донецьк – це Україна, він каже – ні, бо люди "проголосували" інакше.

"Я вкрав 10 пляшок горілки та цукерки"

Підходить час обіду і нас ведуть на шикування. Полонених ставлять у три лінії у широкому бетонному коридорі на вулиці. На стіні навпроти чоловіків висять портрети українських гетьманів, герб та гімн України. Полонені не співають наш гімн. Коли цю практику намагалися запровадити, правозахисні організації назвали це жорстоким, і співи гімну скасували. Скільки по-справжньому жорстоких практик реалізують у російських в'язницях по відношенню до українських військових, правозахисникам, мабуть, залишається лише здогадуватися.

Нас ведуть до їдальні, але спершу ми заходимо до "магазину". Це невелика кімната з прилавками, забитими солодощами, консервами, солодкою водою та побутовою хімією. Нам пояснюють – кожен полонений має власний рахунок, куди його рідні можуть надсилати гроші через посередників в Україні. Крім того, військовополонені працюють та отримують від 10 до 15 гривень за робочий день. Готівку їм на руки не видають.

У їдальню полонені заходять частинами та підходять до умивальників, над якими висять дзеркала. Поки чоловіки миють руки, витирають їх рушниками, жоден не піднімає голову і не дивиться на себе у дзеркало.

Сьогодні на обід борщ, каша з м'ясом, капустяний салат та чверть буханця білого хліба. Полонені беруть алюмінієві тарілки на таці і сідають за столи. Їдять вони швидко, дивляться в одну точку та не розмовляють один з одним. "Напевно, журналістів соромляться", – каже один із співробітників. Обід їм роздають чергові у білих одноразових халатах та шапочках. Після обіду кожна четвірка, що сидить за столом, встає і на три-чотири каже: "Дякуємо за обід". "Кілька слів українською запам'ятати не важко", – з усмішкою зазначає співробітник табору.

Їжа виглядає ситно – на борщі зверху плівка жиру, а каша добре залита вершковим маслом. Тут важко не проводити паралелі з тим, якими з російського полону повертаються українці та з яким виразом обличчя їдять яблука. Чесно кажучи, паралелі проводиш скрізь - починаючи від кімнати із запахом мила і закінчуючи дзеркалом у різьбленій рамі. У цьому таборі немає відчуття безвиході та туги, якщо не брати до уваги їхніх мешканців. Та й самі мешканці не виглядають голодними та виснаженими, якщо, звичайно, не дивитися на колишніх в'язнів.

З одним із них ми говоримо у кімнаті для відпочинку. Це невелике приміщення з телевізором, книгами та шахами. У ньому сидять четверо, один одразу йде, коли ми заходимо, а троє інших погоджуються поговорити. Першим із нами вітається Андрій. Він із Волгограда, а на війну потрапив із в'язниці.

– За що сиділи?

– За крадіжку. Я вкрав десять пляшок горілки з цукерками.

Андрій показує розмір пляшок і на питанні "Хотілося випити?" зніяковіло закидає голову і посміхається, оголюючи почорнілі залишки зубів. За крадіжку йому дали п'ять років. "У нас з Волгограді судять по-страшному", - додає Андрій, трохи похмуро.

Ще один полонений - Григорій, говорить з нами, спершись на милицю. Його нога в гіпсі розпухла, нігті почорніли. Григорій жив на далекому Сході, підробляв різноробом, а на війну потрапив по повістці.

– Ви розуміли, що Росія напала на Україну?

– Ні, так ми не думали. Там як виходить ... Росія приєднала, виходить, Донецьк, Запоріжжя, Луганськ. Ми на обороні були. Це ж не насильно було.

Війну Григорій називає "політикою". Ані він, ані ті, хто сидять з ним і дивляться телевізор, навіть не можуть відповісти, що сталося 24 лютого 2022 року. Чоловік, який представився Еріком, махає головою і каже "Я навіть не знаю". Говорячи з ними, складно зрозуміти, обманюють вони чи справді не розуміють, що відбувається.

Військовополонений Андрій із Волгограду

Вони весь час повторюють, що війна – це погано і треба було б домовитися. Коли ми питаємо, почали б і вони домовлятися з тими, хто прийшов до їхнього дому і сказав, що вони тут більше не живуть, полонені відповідають, що домовлятися не стали б. Стали б виганяти. Але навіть тут вони не бачать очевидних паралелей.

"Цивілізовані нацисти"

Нам показують місця, де полонені працюють. Вони мають кілька цехів – в одному з них виготовляють подарункові пакети. Чоловіки з посірілими від часу наколками, з бинтами на головах, у синій робі виглядають дуже безглуздо і дивно, обережно складаючи блискучий малиновий папір у різнобарвному конфетті.

До одного з полонених ми підходимо, у нього на руці вибитий великий дракон. Він представляється Артемом і спочатку здається досить чемним, постійно посміхається і киває. Коли ми ставимо йому запитання, чи думав він, що ми нацисти, він відповідає – так. Чи змінилася його позиція – ні.

– До вас нормально ставляться у полоні?

– Так.

– А як ви вважаєте, нацисти ставилися б нормально?

– А ви цивілізовані нацисти.

Все це Артем вимовляє з такою ж усмішкою і так само чемно киваючи головою. Він брав участь у "Штурмі Z" і пішов на війну виключно з ідеологічних міркувань. Тепер Артем складає подарункові пакети у полоні.

Військовополонений Артем із Кемерово

У сусідньому цеху в пакетах роблять дірки та продівають у них сині шнурки. Один із полонених – досить грізного вигляду чоловік, сам вітається та злегка киває. Він не виглядає пригніченим або наляканим, як більшість його "колег". Навпаки – йому, схоже, йде це місце. Ми запитуємо, чому він працює у "пакетному" цеху, а не на пілорамі, наприклад. Він тикає себе пальцем у бік і каже, що в нього для пилорами занадто хвора спина. Цей полонений виявляється українцем із Донецька.

На питання про ідеологічні міркування показово зітхає і запитує, звідки ми і коли в нашому місті почалися обстріли.

– А в мене Донецьк обстрілювали 9 років.

– А хто обстрілював?

– Збройні. Сили. України.

У цьому таборі багато українців із Донбасу, які пішли воювати за росіян. Деякі з них, як Євген із Новоазовська, кажуть, що їх змусили. А деякі, як чоловік із "пакетного" цеху, вважають, що їх обстрілювала власна армія. Більшість із них не можуть відповісти на питання, що було пошкоджено внаслідок дев'ятирічних обстрілів та скільки загиблих. Ці питання вони сприймають агресивно.

Їжа у таборі для військовополонених

У наступному цеху полонені плетуть крісла та дивани. Ті самі, які потім стоять на літніх терасах у кафе та на чиїхось дачах. Розмовляти з ними вже не дуже хочеться, вони стають нудними та одноманітними. У них однакові, зацьковані обличчя, на кожному з яких вибився вираз мовчазного прийняття. Найдивніше те, що з такими виразами вони виглядають досить органічно.

Ми виходимо у двір і бачимо, що одна з ділянок землі густо засаджена кабачками. "Українці скрізь щось мають посадити", – каже журналістка. Останній пункт "екскурсії" – приміщення, де полоненим можна дзвонити своїм родичам. Сам дзвінок триває 15 хвилин, а дзвонити можна у порядку черги, в середньому це десь раз на два тижні. "Нашим [полоненим у Росії] взагалі не дають дзвонити", - зазначає Петро.

Ми піднімаємось на третій поверх чергового корпусу, він виглядає гірше, ніж інші – стеля та стіни грубо заштукатурені, довгий коридор погано освітлений. Уздовж стіни стоять "новенькі", з якими ми спілкувалися спочатку. Один із них найменшого зросту весь час виглядає з-під козирка форменої кепки, інші ніби застигли.

– Хто хоче дзвонити? Хто пам'ятає свій номер напам'ять?

Викликається перший із шеренги. Його ведуть у невелику кімнату, ми набиваємось слідом. Він сідає біля телефону, диктує номер, який набирає співробітниця. Через гучний зв'язок повідомляють, що його розмова зараз буде записана і починаються гудки. Ми завмерли з камерами та фотоапаратами, полонений теж завмер – ми слухаємо довгі гудки. Нарешті в гучномовці лунає "Алло". Декілька секунд полонений та його родичка перевіряють, чи добре їх чути, а потім хлопець повідомляє, що він у полоні.

– Де?

– Ну, в Україні.

Жінку на тому кінці дроту майже не розібрати, але з її інтонації зрозуміло, що вона не шокована. Слухати розмову не хочеться, ми чули десятки таких діалогів. Поки стоїмо в погано освітленому коридорі, полонені також не рухаються. Всі окрім найменшого. Коли попередній закінчує говорити і їх знову питають, хто пам'ятає номер, він мотає головою, визираючи з-під козирка, і швидко каже "А чого я, чого одразу я? А он той хіба не по черзі?"

Полиці з їжею в кімнаті для відпочинку військовополонених

До кімнати йде наступний. Гучний зв'язок не відключають, спочатку ми чуємо гудки, а потім починає грати швидка танцювальна пісня. Через луну ритмічні звуки розходяться на весь коридор. Ми та працівники табору починаємо сміятися, кілька людей навіть трохи пританцьовують. Не танцюють лише полонені.

В'язницю на "Свободу Росії"

Перед тим, як ми маємо покинути табір, нам дозволяють окремо поговорити з одним із полонених. Ми просимо зустріч саме із росіянином. Через кілька хвилин у кімнату з двома диванами, застеленими строкатими ковдрами, приводять приземистого чоловіка, який віддалено нагадує Євгена Пригожина. Він сідає на стілець і складає перед собою руки в замок. Чоловіка звуть Ярослав Ярославцев, йому 45 і він із Тверської області. На війну він потрапив із в'язниці – сидів за те, що збив на смерть людину. Говорячи про те, що він "відбував покарання", Ярослав посміхається і мружить очі.

– Ми поїхали на війну із Міністерством оборони. Із Пригожиним ми не поїхали. Боялися, що обдурять, не заплатять, це ж ПВК. А вийшло навпаки.

Військовополонений Ярослав, Тверська область

Обличчя Ярослава оживає і змінюється, коли він говорить, і завмирає, коли він слухає, через що важко зрозуміти його реакцію на запитання. Полонений каже, що з в'язниці забирали на війну "добровільно-примусово", а підготовка тривала лише 10 днів. Їх екіпірували автоматом Калашнікова та послали на штурм.

– Як ви потрапили у полон?

– Сумно потрапив. Можна сказати, що вийшов на передній фланг. Я жодного пострілу не зробив. Виходу в мене не було - або лягти під мінометним вогнем, або загинути від кулемета тих, хто стріляв нам у спину.

Упродовж розмови Ярослав кілька разів повторює, що взагалі не стріляв. "У мене автомат у маслі був", - додає він деталі, щоб його слова звучали переконливіше. Порівнюючи полон і в'язницю, він каже, що в полоні краще, тому що у в'язниці до нього – слов'янина, як він сам наголошує, ставилися начебто він не вдома. При цьому в'язниця знаходиться у Башкортостані.

- Мало того, що там так ставилися до росіян, до слов'ян ... А я знаходжусь у себе в країні і мені кажуть: "Їдь у Росію"!

Ярослава це щиро обурює, він уперше за весь діалог піднімає брови, округляє очі і навіть трохи підвищує голос. Він упевнений, що башкири – це росіяни, а Башкортостан – його країна. Ані приставка "стан", ані очевидні відмінності не викликають у нього питань. Про Кремль він говорить майже так само обурено, але додає до своєї промови кілька театральних пауз.

- Історія повторюється. Є цар, а опричники. Ось опричники виконують забаганку царя. Якщо цар вважає, що це правильно, ви розумієте, про кого я говорю. Якщо треба Володимиру Володимировичу Путіну щось, то він вирішує це за допомогою своїх структур. От і все.

Поки ми говоримо, постійно створюється враження, що Ярослав активно спалює мости і, як з'ясовується, це правда.

– Чи плануєте повертатися?

– Хотілося б навпаки лишитися.

- У якій якості?

– Ну, як… Бути корисним. Припустимо, є РДК (Російський добровольчий корпус – ред.).

РДК чи легіон "Свобода Росії" - Ярославу все одно, де бути. Він хотів би отримати політичний притулок, але розуміє, що йому його не дадуть. Чоловік не приховує, що не хоче до Росії через те, що там на нього знову чекає в'язниця. Але він називає це однією з причин. Основна – закінчити війну.

– Вам соромно перед Україною?

– Мені соромно, що я повірив у те, чого насправді не існує. Я нічого не зробив поганого Україні. Але... Так вийшло, так вийшло. Я повірив, що…

Останню фразу він не договорює – не знає, як сформулювати. Натомість розводить руками і посміхається – цього разу безпорадно.

Ми прощаємось із працівниками та виходимо за ворота табору. У полонених за розкладом робота, потім вечеря, процедури та сон. У розкладі біля слова "сон" написано "безперервний". Нам пояснює співробітник – він переривається лише через тривоги. За правилами, коли б не оголосили повітряну тривогу, полонених будять і ведуть до укриття. Поранених несуть на ношах. Скільки разів тривогу оголосять – стільки разів їх спускатимуть у підвали.

– А це навіть не наша вина. Хай подякують Путіну.